Найцікавіше ховається під носом. Так от, наприклад, дивилась я, майже щодня, на "Довженко-центр" і думала, що нічого хорошого там нема. Затхлий архів розгубленого потенціалу, а виявилось, що і під державним крилом працюють молоді амбітні і мрійливі.
Була собі фабрика, а потихеньку перетворилась у мистецький центр. Ще до того як потрапила в середину мала внутрішню рефлексію до московської фабрики "Красний октябрь" (пардон за паралелі). У приміщенні колишньої кондитерської фабрики, величезної бурої будівлі на березі річки, зараз розташовані "Стрелка", галереї і раніше був телеканал "Дождь". Справді цікаве місце неподалік від центру Москви. Та хіба ж я могла уявити, що поряд з домом матиму аналогічну мистецьку "стратегічну точку", де вже зараз проходять цікаві події, а з часом вони набудуть постійній основи.
Детальніше, що я там знайшла:
1.Архів. "Довженко-центр" зберігає величезну кінотеку.
Зразу розповім навіщо у нашому сучасному світі "плівка". По-перше - це формат кінофестивалів. По-друге - це єдиний носій, що зберігає кіно продукт протягом 100 років.
2.Локація. Саме таким терміном можна визначити його роботу зараз. Окрім власного виробництва та адміністрації "Довженко-цент" - це велика незадіяна площа. І вони залюбки стають вдячними орендодавець. Правда у випадку, якщо ви задіяні у мистецькій галузі і не йдете зовсім у розріз з концепцією закладу (різне буває).
Також "Довженко-центр" надає площі під культурні події різного штибу.
3.У процесі створення музею кіно, зі змінною експозицією.
4.Наближаються "Німі ночі" - кінофестиваль німого кіно, що раніше відбувався у Одесі, тепер матиме вірогідно постійну прописку у "Довженко центрі". Надбанням цього річного фестивалю стануть три ранні українські стрічки:
"Тарас Трясило"(1926)
"Свині завжди свині"(1930)
та "Небувалий похід" (1931)
Вгору по річці.
Цього року хореограф Раду Поклітару вирішив звернутись до теми неминучості й супротиву у житті. Головний герой постановки "Вгору по річці", як і Бенджамін Баттон, на смертному ложі підписує контракт з дияволом. Віддає йому душу і повертає собі життя, правда у зворотньому напрямку. Плин часу у протилежний бік став не менш фатальним, ніж звичайний. Він закохувався, зраджував та втрачав. Навіть ще більше, бо з молодістю прірва між ним і його життям тільки збільшувалась. Так у кінці п'єси він стає однолітком власної онуки і з часом зовсім зникає. І чи залишив він слід у своєму житті, чи лиш перетворився на порох, залишається питанням. Єдиний беззаперечний факт - донька. Як у нещодавньому фільмі "Вічність", де продовження роду плавно перетікає у суспільство і людство загалом, так і тут лише діти та онуки засвідчують факт його існування. Вагомі не так наші дії, як їх наслідки. Витончена хореографічна постановка з справді чудовою грою акторів. А я знаю про що кажу, бо бачила їх без гриму, декорацій та костюмів.) Щодо моїх особистих переживань, то не могла дочекатись продовження сюжету, бо на прес-показі все обірвалось на найцікавішому.
За лаштунками крім щоденної важкої праці Київ Модерн Балету , ховаються художній керівник - Раду Поклітару, композитор Олександр Родін і художник по костюмах Дмитро Курята.
Просуваючись далі у заданій Поклітару, зворотній траекторії, розповім про постановку солістки Київ Модерн Балету Ганни Герус. Постановка Ганни "Варіації життя" натхненна поезією Марини Цвєтаєвої. На музику: А.Шнітке, Г.Персела, О.Арнольдса та М.Ріхтера. Костюми авторства Ганни Герус і Оксани Нікітіної. Постановка Ганни насичена подіями, певними сюжетами з життя. Сильна і водночас тендітна, як і сама Ганна. Основні дійові особи - вічні Любов, Час і Життя. Впевнена, що це був чудовий початок довгого творчого шляху вже не лише як танцюриста, а й як постановника.Початком того вечора була вистава "Квартет-а-тет", про яку я вже колись розповідала. Давно то було, от Київ Модерн Балету цього року 10 з чим я його щиро Вітаю!)
Трошки попурі з фото:
Недаремно, в дитинстві, я заздрила дітям, що перебрались з інших міст і сіл, навіть Київської області. Вони мали той бекґраунд і можливості, яких не мало таке "дитя асфальту", як я. Мали паралельну реальність, в яку часто навідувались. "100%-во круті місця", бо вони ж вертались з історіям, подіями, враженнями. "Їх хтось, десь чекав", прямо як у Гавальди. Мої рідні бабусі й дідусі чекали мене або в сусідній кімнаті, або в 10 хвилинах дороги від мене. Тому всі неочікувані скарби мого дитинства ховались або на антресолях, або викопувались на дитячому майданчику, перед вікнами. Сільське життя я роздивлялась вже в університеті, на фольклорній практиці в Канівському заповіднику.
І от я вже доросла, багато де побувала і що побачила, а знову дитячий сум. Біля 300 сумних причин. З чарівною назвою "наївне мистецтво". Це казка сільських реалій.
І от я вже доросла, багато де побувала і що побачила, а знову дитячий сум. Біля 300 сумних причин. З чарівною назвою "наївне мистецтво". Це казка сільських реалій.
А розташувалась вона у Мистецькому Арсеналі.
Мене завжди непокоїло питання культурологічно характеру, на чому має будуватись сучасна культурна традиція, якщо брати до уваги, як мінімум, нашу "радянську перерву". Навіть ще не вживаючи слова "викорінення", "нав'язування", "навіювання", "ангажування" та інші власні й запозичені слова. Де мистецтво у побуті, мода на нього, невже між вишиванкою і Пшонкою нічого не було? Я недаремно згадала "стиль" одіозного можновладця. Адже між високим мистецтвом і сірими буднями є важливий пласт "моди". Речей засвоєних і застосованих нами у звичному житті. І тут, як виявилось, не тільки бюстик Шевченка прикрашав житла українців протягом довгого часу. Мода на портрети, фольклорні сюжети і пейзажі була завжди. Картини створювались за мотивами листівок, фотокарток, реальних людей і пейзажів. Саме ті картини, що ще років 10 тому вважались звичним і не вартим уваги атрибутом "бабусиної хати", чи горища, тепер у полі зору колекціонерів. Витвори мистецтва часто починаються з кітчу. І справді, вони справляють враження! Прості, як на нетреноване око, картини змальовують чарівних персонажів, сім'ї та персоналії. В них немає смутку, агресії та й негативу загалом. Вони - наївне мистецтво , наївне, як ми з вами.
Мене завжди непокоїло питання культурологічно характеру, на чому має будуватись сучасна культурна традиція, якщо брати до уваги, як мінімум, нашу "радянську перерву". Навіть ще не вживаючи слова "викорінення", "нав'язування", "навіювання", "ангажування" та інші власні й запозичені слова. Де мистецтво у побуті, мода на нього, невже між вишиванкою і Пшонкою нічого не було? Я недаремно згадала "стиль" одіозного можновладця. Адже між високим мистецтвом і сірими буднями є важливий пласт "моди". Речей засвоєних і застосованих нами у звичному житті. І тут, як виявилось, не тільки бюстик Шевченка прикрашав житла українців протягом довгого часу. Мода на портрети, фольклорні сюжети і пейзажі була завжди. Картини створювались за мотивами листівок, фотокарток, реальних людей і пейзажів. Саме ті картини, що ще років 10 тому вважались звичним і не вартим уваги атрибутом "бабусиної хати", чи горища, тепер у полі зору колекціонерів. Витвори мистецтва часто починаються з кітчу. І справді, вони справляють враження! Прості, як на нетреноване око, картини змальовують чарівних персонажів, сім'ї та персоналії. В них немає смутку, агресії та й негативу загалом. Вони - наївне мистецтво , наївне, як ми з вами.
А ми пробіглись по життю. Цієї суботи побувала на виставі, новому проекті танцюриста і хореографа Артема Шошина та митця Зінаїди Ліхачової. Два погляди на лінію життя. Один з найвиразніших символів життя - дерево. Зінаїда передала хитрі перетини людських доль через білі стрічки, на які була накладена проекція великого, мабуть сторічного, дуба. Коло підніжжя якого знаходили та втрачали один одного герої сюжету Шошина. Кохання у найнеочікуваніших формах і проявах, та різноманітних комбінаціях. Від перших поглядів і мурашок до смерті коханої людини. Червоною ниткою кохання проходить через усе людське життя, надаючи йому сенсу та змісту.Над костюмами працювала стиліст і дизайнер Любава Сокол. Вона створила темні костюми простого крою та корони у вигляді коріння дерев.
Продовженням вистави стали етюди створені у співпраці учасників Київ Модерн Балету та їх хореаографа Раду Поклітару. Тут можна нічого не пояснювати. Потрібно просто дивитись, та наповнювати свідомість новим баченням, та образами, здавалось би звичних й всім зрозумілих речей.
Отже, я вже знаю де ви будете 16 квітня!
